toprunner

Три тижні з життя вчителя літератури, який викладає в американській школі в бідному районі. Фільм розмовний але разом із тим тримає, не дає відволіктись. Дуже сильний фільм.
Саме читаю "Бунт мас" (з подачі kerbasi), тому моє сприйняття фільму було певною мірою упереджене. Я побачив стрічку про життя людей без мети і амбіцій, з правами, але без обов"язків. Разом із тим, в одній з рецензій (влучно) сказано, що ця стрічка про відчуження і самотність. Неголівудьский бік життя Америки.
Хтось у френд-стрічці вже нахвалював цей фільм. Я також наполегливо раджу подивитись. Зараз "Вчитель на заміну" іде в Жовтні і Кінопанорамі.

Нарис про життя, вдачу та вчинки одного з найвизначніших українців 20 століття - Петра Яцика. Галицький емігрант в першому поколінні, в Канаді Яцик став мільйонером та одним з найвизначніших меценатів української справи в світі.
Яцик не сакралізує підприємництво чи багатство. Він просто нагадує: шлях до багатства пролягає через успішний бізнес, знання свого діла і наполегливу працю, а багатство потрібне для того, щоб можна було здійснювати стратегічні для буття нації завдання.
Живучи в Канаді Яцик мав можливість порівняти менталітет українців та інших народів. ".. українці просто неохоче йдуть у бізнес (а якщо й ідуть, то - в щось дріб"язкове, мікромаштабне). Та нехіть ... спричинена небажанням жити в умовах постійної напруги розуму й відчувати зусюди важкий прес конкуреції. Одне слово, вони бояться мати сміливу, справді атакуючу позицію в житті, зрештою, самі того не підозрюючи, просто ховаються від нього." Саме через це українські емігранти за кордоном живуть в середньому бідніше, ніж, скажімо, італійці, німці чи євреї.
Яцик не любив "патріотів", але зробив дуже багато, аби світ дізнався про Україну: фінансував переклад Історії Грушевського на англійську, відкриття кафедри україністики при Гарварді, видання енциклопедії україністики (укр та англ. варіанти) та інших численних проектів.
На мою думку, Петро Яцик має стати взірцем українського патріота ХХІ століття: пунктуальний, прагматичний, раціональний, з діловою хваткою, професіонал, меценат науки та культури. Бо "дотепер українці змагалися самі з собою або з росіянами чи білорусами. А сьогодні треба змагатися зі світом. Бути на рівні з німцями чи австрійцями, мадярами чи голандцями."

Іван Франко
Насамперед признаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів. Проти тієї гарячої любові до "братнього племені", яка часто бризкає зі шпальт польських реакційних газет, моя сповідь може видатися дивною. Але що ж робити, коли вона правдива? Я вже не в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо.
І тому повторюю: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру.
Зрозуміло, знаю між русинами декілька винятків, декілька осіб чистих і гідних усякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок.
Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі.
Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові.
Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу – цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту?
Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ?
Коли незважаючи на те, почуваю себе русином і по змозі й силі своїй працюю на Русі, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причини сентиментальної натури. До цього примушує мене почуття собачого обов’язку.
Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали.
Мій руський патріотизм - то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням.
І якщо щось полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу руський народ, який, хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, який хоч і сьогодні бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде на марне.

====
Іван Франко в тексті "Nieco o sobie samym" (1895) своєї авторської передмови до перекладу польською мовою збірки власних новел під назвою "Obrazki galicyjskie".

Потягнув у своєї френдеси.

Тема - Хто такі українці і чого вони хочуть. Історик зі Львова виступає в Одесі.
Про політичні і етнічні нації, про соціологію ідентичностей, історію націоналізму в Україні, про вплив історії на сьогодення. Перша частина не дуже цікава, але лекція загалом дуже змістовна. Певно, академічний стиль на відкритих лекцій є мінусом.

Одна цифра яка мене неприємно вразиала: згідно з соц.опитуваннями близько 48.3% молоді України вважає росіян і українців одним народом(5-й файл, десь 3:30). При тому, що більшість підтримує незалежність України. Думаю, це - наслідок ретрансляції російського агітпропу і поп-культури в нашій країні.


За наводкою expialidociouz .
UPD:
На екрані було: запитання "А.14 Як ви вважаєте, українці і росіяни - це один народ, або різні народи?"
і дані по Азербайджану, Росії і Україні відповідно
Один народ 14.2, 47.1, 48.3
Різні народи 83.2 49.2 47.9.
Решта не визначились.
Азербайджанці виявились самими свідомими українцями.
Я не зміг знайти в інеті посилання саме на це опитування, але дуже схоже дослідження в 2003 проводив КМІС.
І центр Разумкова в Криму:
Росіяни та українці — це один народ (соціокультурна спільнота) чи два різні народи? (опитування в Криму)
Один народ - 55.8
Два різні народи - 34.7
Важко відповісти - 9.5
Збирався вже запитати особисто Грицака в його блозі на zaxid.net, але там іде хронічний хохлосрач, і вкидати туди ще й цю тему я не захотів.
Тож, сподіваюсь, джерело стане відоме, коли вийде його книжка. Схиляюсь до думки, що це КМІС.

Цікавий сюжет - про успіхи студентів азійського походження в "старших класах середньої школи" (high school) Сан-Хосе, Каліфорнія. Власне, це школа, в якій вчаться діти спеціалістів з Кремнієвої Долини (Кремнієва долина - це технологічний мозок планети, де зібрані практично всі світові лідери у галузі мікроелектроніки і програмування.) З інтерв'ю директора школи: в 1972 р, коли він прибув до Сан-Хосе, 98% учнів були білими, зараз лише 20% - білі і 75 відсотків - азіати. Це - наслідок демографічного зсуву в Кремнієвій долині. Співвідношення є показовим. Вже зараз вихідці з Азії домінують в електроніці. Якшо взяти матеріали конференцій IEEE(2008-2009рр), то кількість авторів з азійськими іменами (китайці-індійці-японці) складе близько 80%. Ці цифри більш красномовні, ніж посилання на високі результати тестування учнів.
Успіхи азіатів в школі пояснюються світоглядними і родинними цінностями. Успішне навчання - обов"язок дітей перед батьками і родиною, їхня робота. А що наші технічні виші? З наших студентів 90% навіть не збираються працювати за спеціальністю бо ніде, бо платять мало, бо безперспективно і тд. Просто "косять від армії" і "висиджують корочку". 
Тож, поки наші білі шпілять на компах, втикають в телек, бухають і малюють на стінах "1488", жовті вчаться і працюють як чорти і завойовують світ.

Викладаю книжку Лариси Масенко (У)мовна (У)країна. (ifolder)
Що спонукало мене відсканувати і викласти саме цю книгу? Вона примушує людей говорити українською. За моїми спостереженнями, результат приблизно 50%, тобто половина людей яким я порадив цю книжку перейшли українську мову (двоє плюс я). І це найкраща рекомендація, яку я можу дати.

Анотація:
У книзі Лариси Масенко - одного за найавторитетніших соціолінгвістів України - читач знайде відповіді на багато цікавих і гострих запи­тань. Чи може існувати і розвиватися в Україні багато мову і чи можуть бути державними дві мови? Що відбувається сьогодні з українською мо­вою і який досвід у вирішенні мовних проблем мають інші європейські країни? Що загрожує українській мові і що - російській? Яких помилок припустилися і припускаються українські політики та громадські діячі у мовному питанні? Про все це та багато іншого Ви дізнаєтеся на сторін­ках цієї книги, призначеної не лише для шкільної та студентської ауди­торії, а й для журналістів, учителів та всіх допитливих і небайдужих.

А крім того: цікаві приклади вдалої і недолугої державної мовної політики в інших країнах і її наслідків, статистика щодо використання мов в Україні, психологія людей в суспільствах з кількома мовами спілкування.

Об’єм книги невеликий - 76 сторінок, читається вона дуже легко, в бумажному вигляді коштує близько 12 гривень. Але, незважаючи на свій майже кишеньковий формат і невисоку ціну, вона вартує того, щоб її прочитати самому і порадити своїм друзям. І, звісно, якщо книга вам сподобається, купіть її в бумажному варіанті.